Марко Кропивницький — видатний діяч українського театру

З ім’ям талановитого драматурга і актора, режисера і організатора тісно пов’язана історія українського театру другої половини ХІХ ст.

Народився М.Л. Кропивницький 10 (22) травня 1840 р. в селі Бежбайрак на Херсонщині (тепер Кропивницьке Кіровоградської області) в родині управителя поміщицького маєтку. Його дитинство було тяжким: з п’яти років хлопчик залишився без матері. Майбутній драматург і актор ріс серед чужих людей. Про свої дитячі поневіряння М.Л.Кропивницький докладно розповів в автобіографії, написаній уже на схилі віку. Здібному від природи юнакові не пощастило здобути вищу освіту: він не міг документально підтвердити свого дворянського походження. Його захоплення театром розпочалось ще тоді, коли він був учнем повітньої школи у місті Бобринці. Спробувавши свої сили в аматорських виставах, Марко Кропивницький уже ніколи не залишав театру.

Протягом 1861-1871 років молодий Кропивницький працював канцеляристом, письмовидителем, секретарем у судових установах Бобринця та Єлисаветграда (тепер Кіровоград). Він уважно вивчав життя, читав твори прогресивних російських і українських письменників. Як згадує народний артист СРСР І.О.Мар’яненко, що був учнем Кропивницького і під його керівництвом починав свій театральний шлях.

Літературна творчість Марка Лукича припадає на часи посилення утисків з боку самодержавства проти української мови і культури взагалі. В 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв у таємному циркулярі твердив, що ніякої, мовляв, української мови «не було й нема і бути не може». І саме цього року Кропивницький соковитою і барвистою мовою писав свою першу драму «Дай серцеві волю — заведе в неволю». Ця п’єса засвідчила, що він має неабиякий хист драматурга.

У 1871 р. М.Кропивницький остаточно залишив канцелярську службу і став актором Одеського театру Моркових і Чернишова, в якому з успіхом дебютував у ролі Стецька («Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненка). Його гру тепло сприйняли глядачі, позитивно оцінювала міська преса. Після Одеси він їде в Акерман, а потім до Харкова, де з великим успіхом вперше пройшла його драма «Дай серцю волю — заведе в неволю».

У 1874 р. Кропивницький виступав у Петербурзі, Миколаєві, Єлисаветграді. Наступного року за запрошенням товариства «Руська бесіда» він гастролював у містах Західної України Львові, Тернополі, Чернівцях, Снятині та інших. За його участю уже досвідченого актора й режисера було показано чимало вистав у різних містах України. В 1882 р. він завершив п’єси «Доки сонце зійде роса осі виїсть» і «Глитай, або ж Павук», написав одноактівки «По ревізії» та «Лихо не кожному лихо, а іншому й талант».
30 листопада 1882 р. в Києві за режисерством М.Кропивницького та участю М. Заньковецької і М.

Садовського було дано виставу «Наталка Полтавка», яку раніше показували у Єлисаветграді, у тому ж акторському складі. У 1883 р. М. Старицький взяв на себе утримання цієї трупи, як антрептер М.

Кропивницький залишився режисером, а через 2 роки він очолив трупу. Як керівник М. Кропивницький утверджує на українській сцені демократичні традиції видатних артистів Щепкіна, Соляника, творчо спілкується з відомими діячами російської культури, зокрема, драматургом О. Островським.

У артистичній і драматичній діяльності М. Кропивницький відстоює принципи реалізму й народності.

Створюючи класичні сценічні образи Івана Непокритого, Бичка Шельменка, Карася, тараса Бульби та інших, він передусім дбав про життєву правду і простоту. Популярність і слава українського театру зростали.

У листопаді 1886 р. п’єсою «Дай серцю волю заведе в неволю» почалися гастролі трупи в Петербурзі.

Демократичний глядач прихильно зустрів українських митців. Революційно настроєна молодь, яка зачитувалася творами Салтикова-Щедрина, Г.Успенського, М.Чернишевського, з інтересом дивилася на вистави, в яких М.Заньковецька, М.Кропивницький та їх земляки правдиво показували село під владою куркулів-глитаїв, закликали заступатися за скривджених, а отже, до боротьби проти визискувачів. Про вистави «Наталка Полтавка», «Глитай, або є Павук», «Наймичка» та інші писали найзначніші столичні газети.

Українські актори спілкувалися з прогресивними діячами російської культури.

У 1887 р. трупа М. Кропивницького успішно виступила в Москві. На виставах були Лев Толстой, Антон Чехов, майстри Малого театру.

Крім акторської, режисерської, драматургічної та організаторської діяльності Марко Лукич працював над музичним оформленням театральних вистав, написав ряд мудичних творів. Так, він поклав на музику поезію Тараса Шевченка «За сонцем хмаронька пливе», С. Писаревського «Де ти бродиш, моя доле», створив хорову пісню в драмі «Невольник», «Ревуть-стогнуть гори-хвилі». Йому належить музичне оформлення оперети «Зальоти соцького Мусія», сольні пісні «Соловейко» та «Чи я собі не вродливий».

З 1902 р. М. Кропивницький оселяється на хуторі Затишок південніше Харкова. Незважаючи на тяжку недугу — глухоту, він продовжував працювати, час від часу виступав перед глядачами. Так, 1903 р. Марко Лукич приїхав до Полтави на відкриття пам’ятника П.І. Котляревському і у святковій виставі «Наталка Полтавка» зіграв роль виборного Макогоненка. 21 квітня, повертаючись з Одеси, де він був на гастролях, М.Л.Кропивницький помер. Похований він у Харкові. На його могилі споруджено пам’ятник.
За п’ятдесят років творчої роботи М.Л.Кропивницький написав більше сорока драматичних творів різного жанру. Плідно продовжуючи традиції своїх попередників — І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, він створив реалістичні картини пореформеного селянства, показав гострі соціальні суперечності.

М.Л.Кропивницький створив чимало повнокровних художніх типів, що яскраво відбивало істотні сторони життя різних суспільних верств. Викриваючи й засуджуючи представників «темного царства», драматург протиставляв їм позитивні образи, прообрази яких бачив серед простих людей.

Ранній період творчості Кропивницького припадає на 60-70-ті роки. Тоді він писав драми з народного життя, комедії, водевілі, інсценував твори інших письменників. Драма «Дай серцю волю заведе в неволю» спочатку мала назву «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо побіжить». За побудовою вона близька до «Наталки Полтавки» І. Котляревського.

У драмі «Дай серцю волю заведе в неволю» М.Кропивницький створив чудовий образ чесної, працьовитої, скромної і правдивої дівчини Одарки, чим поповнив галерею образів жінок і дівчат, створених Т.Шевченком.

Водевіль «За сиротою і Бог з калитою» (1872) був першою друкованою п’єсою письменника. Відомо, що водевіль вимагав високої майстерності в творенні характерів дійових осіб та індивідуалізації. В цьому жанрі Кропивницький творчо продовжив традиції І.Котляревського.

Кропивницький-режисер не міг задовольнитися недосконалими п’єсами, що здебільшого становили тогочасний сценічний репертуар. Яскраві, повнокрвоні характери він шукав у класиків української літератури. Саме тому драматург двернувся до творів Тараса Шевченка. За матеріалами поеми «Сліпий» та інших історичних поем Т. Шевченка створив драму «Невольник» (1872), яка пройнята патріотичним пафосом, почуттями любові до рідного краю.

Заслуги М. Кропивницького в українській драматургії в розвитку реалістичного народного театру величезні. У підсумковій статті «За тридцять п’ять літ» він щиро, навіть досить скромно писав: «Служив я вірою і правдою, — хоч може іноді помилявся і спотикався, бо той тільки не помиляється, хто нічого не робе».

Видатний російський радянський режисер, актор, педагог і теоретик театру К. Станіславський справедливо відзначив: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів української сцени ввійшли золотими літерами на скрижалі світового мистецтва».

Там, де жив і працював інший славетний драматург і актор Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) в іншому державному заповіднику-музеї «Хутір Надія» ростуть посаджені колись Марком Кропивницьким велетні-дуби, про які Максим Рильський написав поетичні рядки:

Ростуть дуби, купають в небі віти,
А навкруги, немов веселі діти,
Дубки і липки зводять рясні…
І сповнені зичливості й любові,
Дуби над нею шелестять Маркові.

Джерело http://shkola.ostriv.in.ua/publication/code-9fcefae6b35a 

Володимир ВОРОБЙОВ: Людина театру й людина-театр

Нинішньої суботи чернівчани й гості театрального фестивалю «Золоті оплески Буковини» побачать прем’єрну виставу його п’єси за Шолом-Алейхемом «Мандрівні зорі або Життя – театр» у виконанні акторів Чернівецького облмуздраму. Пропонуємо нашим читачам зустріч перед прем’єрою.

Досье «Версій»

Воробйов Володимир Лазарович, відомий театральний режисер, народився 1946-го, в Чернівцях. Вихованець театральної студії Валентини Безпольотової (Палац піонерів у Чернівцях). Випускник Ленінградського інституту театру, музики та кінематографії 1970 року,Учителі: Б.Зон, Д.Карасик, Г.Товстоногов. Згодом закінчив Вищі режисерські курси. До 1990 року жив і працював у різних театрах Ленінграда, неодноразово створював нові театральні трупи, серед них Молодіжний театр в Ленінграді (1979), «Дрор» в Єрусалимі (2001), викладав акторську майстерність в ЛДІТМІКу, поставив понад 80 вистав, в акторському доробку – понад 50 ролей у театрі, в кіно, на телебаченні. Від 1990 року живе й працює в Ізраїлі, втім, далеко не тільки… Адже 2004 року в Петербурзі створив ще один театр, «Єрусалим».

– Володимире Лазаровичу, у 50-60-ті роки Чернівці були дуже насиченим у театральному розумінні містом: театр був лише один, але ж «текстилка», «шепетівка», «желєзка», Будинок учителя, Палац піонерів, і ще драмгуртки мало не в кожній школі… Причому, прізвища керівників і «головних акторів» були на слуху не лише в тих, хто займалися в цих студіях. Знаю, що нинішні актори й режисери з любов’ю і вдячністю згадують ті часи…

– Так, це правда. Для мене все почалося з того, що я жив поруч з театром, на розі вулиць Гете й Лисенка, і мало не кожного вечора потрапляв на вистави: водостічною трубою і – через вікно!

– Але ж це небезпечно!..

– Це було як мара: нічого не боявся, тільки-но вечір – я до театру… А потім, учнем 2-го класу, прийшов до студії Валентини Володимирівни Безпольотової. Перша роль – Вишенька у «Пригодах Чиполліно». І пішло! Переграв усе, що тільки можна було! Валентина Володимирівна навчала нас не стільки рухатися на сцені і виразно промовляти слова, скільки думати! З тих часів залишилося багато друзів на все життя, от хоча б Мойсей Фішбейн, Олександр Попенко…

Самого себе тогочасного я називаю (перифраз з «Пригод Чиполліно») «погано вихованим, але добре начитаним хлопчиком»: я приносив Валентині Володимирівні тексти і казав: давайте ставити! І вже тоді вчився адаптувати художні твори до сцени… 14-річному, мені довірили першу постановку. І не щось там дитяче, а «Живий труп» Л.Толстого. Щоправда, тільки 3 останні сцени. Тож актор-режисер-драматург зароджувалися в мені водночас, не сперечаючись, а доповнюючи одне-одного…

– Кінчилися шкільні роки і…

– Ще деякий час після Палацу піонерів я займався в студії Будинку залізничників, відомій «желєзці». Але відчував, що треба вчитися.

– А в Чернівцях, за усієї їхньої «театральності» учитися далі не було де, і Ви…

– І 1965-го я подався до Ленінграду, до дуже престижного і тоді, й тепер театрального вузу: Ленінградського державного інституту театру, музики та кінематографії. Відтоді я жив і працював у Ленінграді – 25 років. Після інституту починав у Товстоногова, в БДТ, у період найбільшої слави й новаторства.

– Як Ви до нього потрапили?

– З Георгієм Олександровичем мене ще 1965-го познайомив Григорій Білошицький, тоді й відбулася особиста зустріч з Майстром. Не буду вихвалятися, але Товстоногов сказав тоді: «Вам більше вчитися немає чого». Сам він тоді вів ІІІ курс, а І-й набирав чудовий театральний педагог Борис Зон. У нього свого часу вчилися Аліса Фрейндліх, Наталя Тенякова…

А ще був Театр Комедії. Одні імена чого варті: Акімов, Вів’єн, Меркур єв, Дмитрієв!..
Через 4 роки після інституту я був серед ініціаторів створення нового, Молодіжного театру. І ще кількох – тільки в Ленінграді. Цікаво було творити нове: театри, п’єси, вистави, ролі. Незвичні повороти, тлумачення, постановки… Траплялися й важкі часи, але все перекривалося молодістю і жагою творчості. А ще від 1973 року я й сам викладав в Інституті.

– Тож можна сказати, що «життя удалося!». Як же Ви раптом потрапляєте до Ізраїлю, що за кульбіт долі?

– Можна сказати й так: несподіваний її повороті. Восени 1990 я поїхав до Ізраїлю, провідати друга, навіть гадки не маючи, що можу там залишитися. Приятель працював тоді у приватному ляльковому театрі. Побув три дні й вирішив: я буду тут жити. У тамтешньому міністерстві абсорбції (так називається відомство типу нашого ОВІРу) питання громадянства було вирішене буквально за 5 хвилин. До грудня переїхала й моя сім’я.

– Як склалася ваша подальша творчість там?

– Завжди стверджую, що випадкового нічого не буває. Коли побачив виставу ізраїльського театру по телебаченню, спершу жахнувся: здалося, що все безнадійно провінційне. Згодом переконався: театри в Ізраїлі, як і всюди, різні – від традиційного до модернізму. Першим тут став для мене «Гешер» («Міст»).

– А як з мовою?

– Запам’яталася (мабуть, тому, що перша на івриті) роль Луки у «На дні» М.Горького. П’єса, на сучасну оцінку, величезна. Роль Луки тримає на собі всю дію – і все це новою для мене мовою! Далі було легше.

– Наскільки відомо, Ви й в Ізраїлі не полишили, коли можна так висловитися, «звичку» створювати нові театри…

– Так, це був «Дрор», 2001-го. Маленька таємниця, оскільки Ви не знаєте івриту. Дрор – це моя пташка, горобець. В Ізраїлі вона вважається символом свободи. Дуже мені це здалося доречним.
Тут я поставив «Короля Ліра», де зіграв головну роль. Мало хто пам’ятає, що в Шекспіра дія відбувається у біблійні часи. Актуальна навіть не трагедія ошуканого й покинутого батька, а трагедія політичного розділу світу. Тема болісна для сучасного Ізраїлю…

– Вам і далі не сидиться на одному місці…

– Моя непосидючість пов’язана, перш за все, із моїм бажанням багато чого здійснити в театрі, адже й я змінююсь, як людина, як актор, як режисер.

Ізраїльське громадянство практичного розсунуло переді мною кордони світу. Я працював в різних країнах, від Європи до Америки, зрештою, в тій же Росії.

2004-го, тепер уже в Петербурзі, теж відкрився новий театр, «Єрусалим».

– І знову поворот – до Чернівців… Як це сталося?

– 1995-го святкувався 50-річний ювілей Палацу піонерів. Приїхали його вихованці з усіх усюд. Тоді з керівництвом Чернівецького театру відбулася перша розмова про ймовірне співробітництво, але з різних причин це не склалося. Через 10 років зателефонувала мені Тамара Артеменко. Тепер уже запросили на постановку, і я поставив «Кабаре «Брут», п’єсу, яку перед тим ставив в петербурзькому «Єрусалимі».

Нинішню ж прем’єру ми приурочили до початку фестивалю комедії «Золоті оплески Буковини». «Мандрівні зорі або Життя – театр» – п’єса за мотивами Шолом-Алейхема. Вона – про життя єврейських акторів. Це вони – мандрівні зорі. У виставі зайнята уся група, з балетом і оркестром включно.

І ще одна дорога дата: за три дні до відкриття фестивалю, виповнилося 90 років від дня народження Валентини Володимирівни Безпольотової. Ї хоча вона померла вже 37 років тому, ще є люди, які її вдячно пам’ятають…

– Мабуть, Ви й самі – мандрівна зоря, хоча відчуваю: все, що з Вами відбувається, ви вмієте повернути собі на вдачу. А є щось таке, що заважає Вам як актору й режисеру, як людині, зрештою?

– Коли я працюю, мені не заважає ніщо – ні театр, де я ставлю п’єсу, ні навіть недолугі актори, адже інколи трапляються й такі… Я вмію змушувати їх діяти так, як потрібно мені й виставі. Їхні незгоди й невдачі – як сміття, з якого можуть вирости дивовижні квітки…

По життю заважає лише те, що не встигаю здійснити усе, що мав би.

– Тоді – побільше звершень!

Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»

У США театральні актори допоможуть майбутнім лікарям у навчанні

Як повідомляє УКРІНФОРМ із посиланням на The Seattle Times, втілювати програму в життя медикам допомагають театральні актори. Їх завдання: залежно від ситуації зображати абсолютно різних за характером пацієнтів і їх хвороби. Серед найчастіших завдань — зобразити біль у спині, людину з діабетом, депресією або раком грудей.

Актори театру і кіно 20-х у листівках

 Михайло Чехов (16.08.1891, Петербург — 01.10.1955, Голлівуд) — один із найвідоміших російських акторів початку ХХ століття, режисер і театральний педагог. Племінник письменника Антона Чехова.

Закінчив театральну школу при Суворинському театрі в Петербурзі. 1912 року перебирається до Москви й одразу стає актором МХТ, потім — першої студії МХТ і зрештою — другого МХАТ.

У московський період свого життя Михайло Чехов співпрацював зі Станіславським, Немировичем-Данченком, Сулержицьким. Його близьким другом був Вахтангов. Пізніше, спираючись на свій сценічний досвід, Чехов розробив власну систему акторської гри, яку виклав у книжці «Про техніку актора» (вперше вона з’являється в 50-х роках у Сполучених Штатах).

У 20-ті Чехов пережив душевну кризу й на певний час покинув театр. Лікувався від неврастенії у відомого російського психіатра П. Каптерева й навіть у кількох гіпнотизерів.

Після смерті Сулержицького та Вахтангова очолює МХАТ (1924—1927). Відразу ставить на сцені «Гамлета» і виконує в цій виставі головну роль. В цей час захопився російським символізмом і навіть зробив постановку «Петербурга» А.Бєлого (хоча російські театральні критики цієї вистави так і не сприйняли).

Записи гри Чехова до нас не дійшли. Та, на думку більшості театральних критиків, його найцікавіші акторські роботи — Хлестаков у «Ревізорі» Гоголя, Ерік в «Еріку XIV» А. Стріндберґа та згаданий шекспірівський Гамлет. Багато театрознавців вважають його актором «достоєвського» складу — схильним до «самокопання» (часом патологічного), трагічним і комічним водночас.

Пізніше Чехов потрапив до німецького режисера Макса Рейнгардта, грав у незвичному для себе амплуа міма у театрах Відня та Берліна.

Через постійні хвороби подорожував із дружиною різними європейськими країнами. З 1930 року жив у Франції, а згодом — у Прибалтиці (в Ризі він організував власну театральну школу).

Познайомившись із англійською акторкою Беатріс Бейт та її батьками-меценатами, Чехов знаходить кошти для відкриття нової театральної студії (і при ній — школи) на півдні Англії, в Дартинґтоні, де театр було перебудовано зі старовинного амбaру, а також була одна сцена під відкритим небом. Але вже 1938 року через загострення політичної ситуації в Європі студія мусила перебратися в Америку — в містечко Риджфільд, за 50 миль від Нью-Йорка. Прем’єрою Чехова на Бродвеї стає постановка «Бісів» Достоєвського.

Завдяки С.Рахманінову потрапив у Голлівуд, хоча визначних ролей у кіно так і не зіграв (варта уваги хіба що роль російського доктора-психіатра Алекса в стрічці А.Хічкока «Зачарований», де він грав разом із Ґреґорі Пеком та Інґрід Берґман). Натомість успішно проводив тут курси акторської майстерності. Скажімо, відомо, що його ученицею певний час була Мерилін Монро.

Чехов є автором двох автобіографічних книжок («Шлях актора» та «Життя й зустрічі»).

Помер Михайло Чехов 1955 року в Голлівуді.

Роксоляна Свято 

Амвросій Бучма — видатний український актор і режисер.

14 березня 1891 р. у Львові, в родині залізничника і пралі, народився Амвросій Максиміліанович Бучма. Освіту отримав у Київському музично-драматичному інституті ім.М.Лисенка. Вперше ступив на сцену в 17 років. Під час Першої світової війни воював в австрійській армії, де потрапив у російський полон. У 1917 — 1919 рр. грав у театрі М. Садовського . У 1923 керував 1-м залізнич. театром. З 1922 протягом чотирнадцяти років грав у театрі «Березіль» у Харкові. На Одеській кінофабриці зіграв першу роль — Тараса Шевченка в однойменному фільмі 1926 року. Після «Нічного візника» (1929), де Бучма геніально виконав роль Гордія Ярощука, українське німе кіно стало відоме у світі. Найбільше глядачів вразила сцена, де герой Бучми, візник, дізнається про смерть доньки від руки білогвардійця. Він у нестямі йде нічною Одесою, а за ним слідує його кінь, немов розуміючи, що сталося.

З 1936 Амвросій Бучма працював актором і режисером Київського театру ім.І.Франка. З 1940-го викладав у Київському театральному інституті. Наприкінці 30-х років Бучма вперше нагороджений Сталінською премією за роль Леніна у «Правді» Корнійчука. Під час Другої світової одержав звання народного артиста СРСР, а вже 1948-го — другу Сталінську премію за роль шахтаря Макара у п’єсі «Макар Діброва» Корнійчука. Ця вистава також запам’яталася глядачам театру ім. Франка. Для епізоду, коли Макарові повідомляють про смерть сина, Корнійчук написав великий патетичний монолог. Відчуваючи штучність, Бучма потроху скорочував його. Зрештою, монолог замінився майстерно витриманою паузою. Мовчання Макара тривало п’ять хвилин. Потім він казав: «Сину мій, сину!» й завіса опускалася. Зал ридав.

Фільмографія: «Арсенал» (1928), «Остання ніч» (1935), «Вітер зі Сходу» (1941), «У далекому плаванні» (1945), «Нескорені» (1945), «Подвиг розвідника» (1947). 1954 року отримав перший режисерський досвід у кіно («Земля», 1954).

Помер Амвросій Бучма у Києві 6 січня 1957. На його честь названо одну з вулиць м. Києва.

Богдан Ступка отмечает день рождения

Сам он для этого трудится не покладая рук. Уже сыграно более сотни ролей в театре и порядка 50 — в кино.

Дело Народного артиста продолжает и его сын — Остап Ступка (Заслуженный артист Украины). 

 Известность украинского актера не ограничивается родиной.

Благодаря участию в интернациональных проектах артист снискал популярность и за границей, в частности в России, где он в начале 2010-го стал лучшим актером года и лауреатом премии «Золотой орел».